"Довіра"

Соціальна історія. Острівець злагоди

У далекому 2007 році, коли Інессі було 16 років і вона вступила до швейного ліцею, спеціалісти ЦСССДМ надали їй допомогу в отриманні паспорта.

А ось з чого саме все почалося. В юному віці, близько 8 років, дівчинку родом з першої столиці, де відносини з рідними батьками не склалися (мати померла, батько сів за грати), всиновили нові батьки зі стольного граду Києва. Дівчинці змінили прізвище, по-батькові та дату народження, але серце та душу не зміниш.

Йшли роки, ось нашій Інессі вже 15 років, нові батьки від неї відмовились та повернули її до дитячих установ м. Харкова. Залишилась образа на колишніх всиновлювачів і дівчина, щоб якось її зменшити, всім говорила, що спілкується з ними по телефону, отримує грошову допомогу, але як там насправді – ніхто не знає.

Адміністрація одного з невіддалених від центра міста Харкова районів, за допомогою служби у справах дітей, влаштовує її до швейного ліцею, де на 3 довгі роки матінкою для неї стає завідувач з виховної роботи Ніна Михайлівна. Вона давала Інессі гроші, підтримувала у навчанні, відвідувала у лікарні, насамкінець влаштовувала її на заброньоване перше робоче місце за отриманою спеціальністю, для якого сприяла проходженню медогляду.

Інесса рік перебувала під соціальним супроводом центру, разом з завідувачем з виховної роботи запрошувалась на засідання дорадчого органу, де вирішувалась подальша доля дівчини. І ось їй 18 років, весну змінило літо, Інесса закінчила ліцей і влилася в самостійне життя. Постійного місця мешкання не має, характером не поступилася, щоб вселитися в оселю батька, та і закон був на її боці щодо закріпленого житла лише до 18 років, а дівчині вже 19.

За направленням центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді поїхала до соціального гуртожитку в м. Чугуїв, але воля дорожча за життя, згадалося колишнє знайомство з Іваном, з яким познайомились у Києві на майдані Незалежності під час свята, він мешкає в 20 км від Києва. Обіцяв обручку, сукню, квіти, весілля у кафе, забрати до Київської області, але мабуть це нездійсненні мрії.

Буденність бере своє, і дівчина, незважаючи на Іванове запрошення, надає документи на постановку в чергу на отримання соціального житла у
м. Харкові. А спеціалісти центру і вдень, і вночі можуть вислухати «коли пекуче щось болить прямо всередині серця», коли немає першого порадника в житті дівчини – доброї та щирої матусі.

Мрійлива, наполеглива, але не самотня - центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді став для неї соцільним острівцем, де вона завжди може отримати пораду для розв’язання проблеми, що виникла.